Серватович Володимир Андрійович народився 1921 року в с. Михайлівка.

         …Ще юнаком, в 1940 році,Володимир навчався в Рівненській автошколі.Перед війною працював шофером біля Львова,обслуговуючи асфальтні дороги. Коли німецькі літаки бомбили Львів,приїхали радянські військові,забрали машини,що знаходились на будівництві асфальтних доріг.

         Після цього працював на залізній дорозі. А в 1944 році коли відступали німецькі війська,забрали Володимира в Башкирську РСР на військову підготовку.26 чоловік з Михайлівки відправили до запасного полку.Жили в дубовому лісі в землянках.Вчилися стріляти,готувалися до бойових дій.Звідти - в маршову роту,а далі -фронт.З 49 -ої автороти перевели Володимира Андрійовича в артилерійський 678-й полк,з артилерійського-в протитанковий 315-й окремий дивізіон  водієм на тягачі 76-міліметрової протитанкової пушки.

         В Калінінграді під час бою Володимир Андрійович був поранений в голову та спину. Згодом підлікувався і знову повернувся  в свою частину воювати.

          Часто згадує фронтовик,як під час бою  німецький снайпер застрілив лейтенанта,що сидів поруч в машині.24-літній воїн відчув страх,що смерть ходить поруч,бо на місці вбитого,міг би бути він.

          Після Перемоги 9 травня війна для фронтовика не закінчилася.Бійців повантажили на станції Розкайзгірен Калінінградської області та відправили на Квантунський півострів -через Монголію та Китай,через гірський хребет.

            Після закінчення війни з Порт-Артура 7 діб пароплавом добирались до Владивостока.

            Дорога додому зайняла   37 діб в товарному ешелоні.Не міг дочекатись коли буде зупинка в Радивилові і за  Крупцем вистрибнув з поїзда.Викинув валізу з вагона,стрибаючи подумав: «Стільки воював та вижив,а так небезпечно можна закінчити».

          Три роки рідня не бачила сина.Дома на зустріч ніхто не чекав.Ввійшовши в хату,Володимир Андрійович побачив матір,яка поралась біля плити.Солдат запитав: « А сини де ?».Почув у відповідь: «Малий десь дома бігає,а старший на війні,мало дуже пише». «Мамо,це ж я,ваш Володя»-промовив.Після тривалої розлуки мати не впізнала сина.

           Навпроти батьківської хати побудувався  і Володимир Андрійович.Прожив довге сімейне життя з дружиною Надією.Виростили двох дітей-Ганну Володимирівну,яка будучи на заслуженому відпочинку,продовжує працювати терапевтом у м. Львів  та сина Миколу Володимировича який працює заступником директора Бродівського лісгоспу.

       Рік тому, Володимир Андрійович помер.      

                Нагороди:

*  Орден Червоної  Зірки

 

 * Орден Великої Вітчизняної війни

 

 *Орден за мужність

 

  *  Ювілейні медалі